Світлячок ЛБ

Світлячок

За В. Мельником

Щовечора світлячок своїм ліхтариком освітлював стежину, якою ходили мешканці лісу. Метелики, джмелі, павуки – усі дуже раділи з появи світлячка з ліхтариком. А йому теж було приємно робити добро, дарувати комахам радість. На тій стежині, котру осяював світлячок, лежав гострий камінь. А з віконечка своєї хатинки, що стояла під пеньком, неподалік від каменя, не зводячи очиць зі світлячкового ліхтарика, дивився маленький пустун – жучок-скакунець. 

– От коли б той ліхтарик погас. Сміху було б! Дядько Джміль, повертаючись додому, зачепився б за гостробокий камінь та й мішок свій із дарунками загубив би. Мені б усе дісталось! А що, коли той ліхтарик погасити? Він знайшов шматок гуми і змайстрував рогатку. Відчинивши віконце, скакунець стрельнув прямісінько у ліхтарик світлячка, і той згас. 

– Як же мені тепер бути? – засумував світлячок. 

– Незабаром до своїх осель повертатимуться лісові мешканці. Чи ж втраплять вони обійти той камінь? А жучок-стрибунець причаївся біля віконця й спостерігає, що з того буде. Навкруги зробилось темно. 

– Ой! – раптом чує світлячок чийсь голос. 

– Правіше ідіть! – крикнув світлячок. 

– Чому ліхтарик не горить? У такій пітьмі додому не доберуся… Все те чує й жучок-стрибунець. Світлячок вийшов на стежину і почав усіх попереджати про небезпеку. – Світлячку, мене чекає мій малий

скакунець. Він дуже боязкий, – сказала мати стрибунця. 

– То я навпрошки пройду. Швидше буде. 

– Мамо! Я тобі назустріч вийшов, – гукнув скакунець, потерпаючи зі страху. 

– Який же ти у мене розумник ростеш, – похвалила мати. 

– Пошукаймо мої окуляри. Вони десь біля гостробокого. Не інакше, якийсь бешкетник ліхтарика розбив... Того, хто робить зло іншому, ніхто не любить. Для того й сонечко не так яскраво світить. 

– Мамо! – хотів щось сказати стрибунець, та передумав. 

А мати продовжувала: 

– Щоб тому, хто нашого ліхтарика розбив, на день народження подарунків не дарували. 

– Мамочко! – вигукнув стрибунець . – Тримай мене. Я боюся. Мене злющий камінь за штанці вхопив! Стрибунцеві здалося, що капосний камінь ворухнувся й ніби почав з нього глузувати. 

– Мамочко! Він кепкує з мене! 

– Кепкують з недобрих та злих. Ти ж у мене хороший... Чи не так? Стрибунець не відповів. Він низенько опустив голову, закліпав очима, дістав з кишені рогатку й простяг її матері: 

– Це я розбив нашого ліхтарика. Пробач мені, матусю. 

– А хіба може бути щасливий той, хто чинить зло? - запитала мати. Наступної ночі на пеньку знову стояв усміхнений світлячок і високо тримав крихітного ліхтарика. Він освітлював стежину, а скакунець чатував біля світлячка, щоб ліхтарик більше ніколи не згасав. 

                                        380 слів