Читання мовчки

Юрко, сидячи на товстій гілляці шовковиці, дивиться на  зелені луки, на сизі схили. Але ось його погляд зупиняється на гнізді. Щороку тут оселяються довгоногі чорно-білі господарі.

Юрко щовесни чекає зустрічі з Ним і Нею. Він знає звички цих птахів, запам’ятав, що вони роблять уранці, в обід, увечері. Хлопчик любить дивитися, як вони плавно кружляють над луками чи непорушно стоять у своєму гнізді. Та найбільше в них турбот, коли з’являються лелеченята.

А цієї весни Юрко з особливим нетерпінням виглядав лелек. Хотів їм розповісти, що восени йде до першого класу.

​

Уже тепер, навесні, отак поза городами, понад ставком бігає до сільської двоповерхової школи, спинається на носки, зазирає у великі вікна, бачить там чепурних школярів, які уважно слухають учителів.

А одного разу, коли в школі нікого не було, задивився через шибку в порожній клас. Там сонячні зайчики дрімали на партах, на чистій підлозі, біля вхідних дверей.

До хлопчика підійшов нечутно дід Улас, шкільний сторож. Юрко так злякався, що й слова не міг вимовити. Але той не сварився. Лише спитав:

— Учитися хочеш?

— Х-хочу!Узявши за руку, дід Улас повів хлопчика по довгому шкільному коридору. Потім простягнув йому дзвоника. Юрко спершу боязко, а потім сміливіше задзвонив. Малиновий звук заповнив ущерть коридор, усі класи.​

​

— Восени проведуть електродзвоник... — сказав сторож і погладив пальцями потемнілу мідь.

— А до нас лелеки прилетять незабаром! — похвалився хлопчик.

— Ти скучив за ними?

— Аякже.

— Значить, прилетять. Правда, цього року пізня весна, вони й забарилися.Невдовзі була перша весняна гроза. Мигавиці так освітлювали бабусину хату, що видно було, як удень.

Юрко шаснув під ковдру, притулився до бабусі і стурбовано запитав:

— А якщо лелеки потраплять під грозу?

— Вони сховаються під якимось деревом.

— А коли кругом буде степ? — не вгавав Юрко.​

​​

— Тоді сховаються в якійсь долинці, у густій траві. Не хвилюйся все буде гаразд, - з цими словами бабуся поправила на онукові ковдру.

Юрко полегшено зітхнув і, вже заспокоєний, міцно заснув.

Уранці у вікно, вмите грозовою зливою, зазирає веселе сонце. Юрко поспішає надвір, босоніж біжить по росяному споришеві, бризками з дощової калюжі лякає курей і цуцика Пуфика, котрий дрімав собі побіля будки.

І раптом почув знайомі звуки. Глянув на гніздо й завмер: у ньому — Він і Вона.

— Лелеченьки! Де ж ви ховалися від грози? — спитав у птахів.

   Ті у відповідь заклацали довгими дзьобами, мабуть, вітаючись із Юрком.

Петро Швець, 273 слів​